Олександр Шульгин

XX ст.ФранціяДержава

Шульгин Олександр Якович— (1889, с. Софине Хорольського повіту на Полтавщині — 1960, Париж) — історик-соціолог, дійсний член НТШ, політичний, громадський і науковий діяч. Член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. Член емігрантських урядів УНР. Професор УВУ в Празі.

Вивчав історію й філософію у Петербурзькому університеті (1908—1915), згодом асистент у ньому (1915—1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність.

З початком березневої революції повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради. За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирні переговори з союзом Центральних Держав у Бресті. За гетьманату був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 послом України у Софії. У 1919 р. призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирну Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. У 1933—1938 pp. виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду на Україні; домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності.

У 1923—1927 рр. жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Вищого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. У 1926 р. був призначений міністром закордонних справ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945—1946 роках. У Парижі з 1927 р. брав активну участь у житті української еміграції: 1929—1939 голова Головної Еміграційної Ради, співредактор тижневика «Тризуб». Після 1945 р. займався науковою працею: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952—1960), що об’єднувала екзильних учених. Одночасно був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, 1948—1952) і співробітником французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952—1960).

Автор наукових праць: «Політика» (1918), «L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente» (1918), «L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L’Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічних й історіософічних праць: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «L’histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957).