Іван Скоропадський

XVIII ст.УкраїнаКозацька доба

Скоропадський Іван Ілліч (1646, м. Умань, нині Черкаська обл. — 1722, м. Глухів, нині Сумська обл.) — гетьман Лівобережної України (1708—1722 рр.).

Народився в м. Умані в козацькій сім’ї. З 1674 р. був військовим канцеляристом у гетьмана І. Самойловича (1675—76 рр.), чернігівським полковим писарем (1681—1694 рр.); з 1698 р. — генеральний бунчужним, з 1701 р. — генеральним осавулом (другим). Розумний і тактовний політик, І. Скоропадський не раз виконував важливі дипломатичні місії І. Самойловича (до Москви 1675 р. і 1676 р., до Криму 1681 р.) та І. Мазепи (до Польщі 1690 р., до Москви 1693 р. і 1696 р., до Січі 1703 р.). І. Скоропадський належав до тієї групи вищої старшини, що повністю підтримувала І. Мазепу (з яким він був пов’язаний особистою приязню). У 1706 р. І. Мазепа призначив І. Скоропадського на посаду полковника стародубського — надзвичайно важливу в обставинах Північної війни та союзу України з Швецією; було відомо, що гетьман готував І. Скоропадського на свого наступника. У 1708 р. Мазепа, вже з шведського табору, писав Скоропадському, щоб він старався «московське військо зі Стародуба іскоренити». Цей лист був перехоплений російським військом, і І. Скоропадський лишився в московському таборі. Не маючи іншого кандидата (Д. Апостол перейшов з І. Мазепою на бік шведів, а П. Полуботок не здобув довіри в Петра І), цар погодився на кандидатуру І. Скоропадського, який був обраний гетьманом на раді у Глухові 6 листопада 1708 р. Проте Петро І ніколи повністю не довіряв І. Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані І. Скоропадським пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709 р.) й затримав (до 1710 р.), видачу йому інсталяційної грамоти на гетьманський уряд.

Полтавська перемога Росії 1709 р. розв’язала руки Петрові І щодо України. Країна, спустошена війною, московськими репресіями, епідемією чуми, стала територією російської військової окупації. Росія не тільки тримала тут постійно своє військо (10 драгунських полків) коштом місцевого населення, але щораз більше втручалася у внутрішні справи України, які перед тим належали до компетенції гетьманського уряду. Козацьке військо було передане під командування російських генералів, а генеральна артилерія була вивезена до Московщини. У Глухові, куди була перенесена столиця Гетьманщини (1709 р.), московський резидент у чині стольника (спершу А. Ізмайлов, а потім Вініус і Ф. Протасьєв) наглядав за діяльністю гетьмана, який мусів «радитися» з ним у всіх справах. Цар не тільки залишив за собою виняткове право призначати генеральну старшину й полковників (а іноді навіть і сотників), але й наставляв, чи міняв на ці уряди зовсім чужих для України людей: росіян (П. Толстого), молдаван, сербів (братів Милорадовичів), поляків. Репресії проти колишніх «мазепинців» та їхніх родин, депортованих на Московщину або на Сибір, конфіскація їхніх маєтностей і щедра роздача їх російським вельможам, створення в Україні величезних латифундій О. Меншикова та інших петровських фаворитів, обмеження права земельних надань гетьмана, численні й чимраз більші мобілізації козаків і посполитих на важкі будови військових укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дон) і нової російської столиці Петербурга — все це утруднювало і навіть паралізувало діяльність українського уряду. Нарешті, у 1722 р., Петро І утворив Малоросійську Колегію, яка значно обмежувала владу гетьмана й права українського уряду (останній захід, зокрема, спричинився до різкого погіршення стану здоров’я самого І. Скоропадського). Економічна політика Росії в Україні після 1709 р. набрала виразно колоніального характеру: обмежувалися або навіть заборонялися торговельні відносини Гетьманщини з Західною Європою, чорноморськими країнами й Запоріжжям, гальмувався розвиток української промисловості (зокрема гутної й селітряної); економічне і фінансове життя Гетьманщини підпало під монопольний контроль російського уряду й купецтва. Чималих утисків зазнавало також культурне і церковне життя (зокрема заборона Петром І українського книгодрукування 1720 р.). Все це погіршувало політичну й моральну атмосферу в країні, тероризувало українську людність, сприяло численним доносам на гетьмана та його уряд, дезорганізувало українське національне й громадське життя. І. Скоропадський помер у 1722 р. у Глухові. Доля І. Скоропадського була відображена в окремих творах української класичної літератури (зокрема в поемі С. Руданського «Іван Скоропада»).