Микола Зеров

XX ст.Мова і література

Зеров Микола Костянтинович (14 (26).04.1890, м. Зіньків, тепер Полтавської обл. — 03.11.1937, ур. Сандормох, Республіка Карелія) — літературознавець, критик, полеміст, поет, публіцист, перекладач.

Народився в сім’ї вчителя. Навчався в Охтирській та Київській гімназіях. Згодом успішно закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 р. вчителював у Златопольській, а з 1917 р. — у Другій Українській гімназіях. З 1919 р. працював професором Київського архітектурного інституту, з 1923 р. — професором Київського інституту народної освіти, з 1930 р. — завідувачем кафедри, професором Київського інституту лінгвістичної освіти, а з 1932 р. призначений завідувачем кафедри теорії та історії перекладу. Співробітник Академії наук, редактор багатьох книжкових видань. Виступає як критик, редагує журнал «Книгар». Автор численних статей про видатних українських письменників.

Почав друкуватися в журналах «Світло» (1912), «Рада» (1913). З першими поезіями виступив у 1918 р. М. Зеров вважався ідейним лідером літературної групи неокласиків (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен та ін.). Робив переклади творів давньоримської, західноєвропейської та російської літератур. У поетичних творах, що за його життя майже не з’являлися друком, тяжів до канонічних форм (сонети, александрини). 27 квітня 1935 р. ув’язнений під Москвою. Перебував на Соловках. Страчений в урочищі Сандормох поблизу м. Медвежьєгорськ (тепер місто у Республіці Карелія, РФ).