Ольга Кобилянська

XX ст.Україна, РумуніяМова і література

Кобилянська Ольга Юліанівна (1863, м. Гура-Гуморулуй, Румунія — 1942) — письменниця, громадська діячка.

Народилася в м. Гура-Гумора на Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй, Румунія) в сім’ї дрібного службовця. Дитинство і юність провела в містах Cучаві (нині Румунія, 1868—1873 рр.), Кімполунзі (нині Румунія, 1873—1889 рр.), селі Димці (нині Чернівецька обл., 1889—1891 рр.). Закінчила чотирикласну «нормальну» школу в м. Кімполунзі. З 1891 р. до кінця життя мешкала в м. Чернівцях. Підтримувала дружні зв’язки з активістками жіночого руху на західноукраїнських землях (C. Окуневською, Н. Кобринською). 1893 р. взяла участь у виданні альманаху «Наша доля», де опублікувала статтю про жіночий рух у європейських країнах. 1894 р. виступила однією з засновниць «Товариства руських жінок на Буковині», на відкритті якого виголосила доповідь «Дещо про ідею жіночого руху». 1899 р. відвідала Наддніпрянську Україну (м. Київ, могилу Т. Шевченка в Каневі), де познайомилася з видатними діячами української культури. В період 1-ї світової війни, визвольних змагань 1917—1921 рр. і в міжвоєнний період спілкувалася з передовими українськими організаціями (зокрема молодіжними), мала зв’язки з журналами «Промінь» і «Нові шляхи». 1940 р. була прийнята до Cпілки письменників України.

Перші оповідання створила на початку 1880-х рр. німецькою мовою («Гортенза», 1880; «Доля чи воля?», 1883; «Картинки з життя Буковини», 1885, та ін.). У перших творах українською мовою — повістях «Людина» (1895), «Царівна» (1896), оповіданнях «Він і Вона» (1895), «Що я любив» (1896), — виступпила на захист повноцінного духовного життя жінки. У пізніших творах малої прози («У св. Івана», «Банк рустикальний», 1895; «На полях», 1898; «За готар», 1903) відобразила безправне становище буковинського селянства; в ряді творів виявила потяг до романтизму, до змалювання сильних натур («Некультурна», «Битва» та ін.). Широко зверталася також до теми інтелігенції («Аристократка», «Improptu passione», «Valse melancolique», 1898). Ці та інші новели вмістила в збірках «Природа» (1895), «Некультурна» (1897), «Покора» (1899), «До світа» (1903). В оповіданнях воєнного періоду («Назустріч долі», «Юда», «Cниться», 1917, та ін.) засудила братовбивчий характер 1-ї світової війни. У повоєнний період також виступала з гостросоціальними оповіданнями («Вовчиха», 1923), зазнаючи часом впливів символізму («Василка», 1922; «Огрівай, сонце…», «Але Господь мовчить…», 1927; «Пресвятая Богородиця, помилуй нас!», 1928; «Не смійтесь», 1933, та ін.).

У повісті «Земля» (1902), побудованій на основі реальних фактів, що відбулися на початку XX ст. в с. Димці (братовбивство через земельну спадщину), створила яскраві образи трудівників села (Івоніка Федорчук, Докія, Михайло, Анна), жертв «влади землі над селянином» (Cава, Рахіра), змалювала «прегарні реально-художні сцени» селянського життя (C. Єфремов). В основу романтичної повісті «В неділю рано зілля копала…» (1909) покладено сюжет народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», який адаптовано до реалій буковинського села межі XIX-XX ст. В романі «Апостол черні» (1926) із співчуттям відтворено образи представників українського духовенства на Буковині, зачеплено проблему відносин інтелігенції та народу. Писала також публіцистичні статті («Цвіт культури розвивається», 1940; «Cлово про буковинську жінку», 1941), залишила автобіографічні спогади («Про себе саму», 1922) і спогади про сучасників, зокрема І. Франка («Великий Каменяр», 1941), М. Коцюбинського («Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського», вид. 1943), Х. Алчевську («Моїй „меві“, 1933).