Іван Соколянський

XX ст.Україна, РосіяНаука і техніка

Соколянський Іван Опанасович (25.03.1889, станиця Дінська Кубанської обл., тепер Краснодарський край, РФ — 27.11.1960, м. Москва, РФ) — Медик-дефектолог, педагогдиректор. Науково-дослідного інституту педагогіки в м. Харкові

Народився в сім’ї українського козака. Навчався в Кубанській учительській семінарії (м. Катеринодар, тепер м. Краснодар, Російська Федерація); у 1907 р. за участь у революційних гуртках заарештований і засланий до Вологодської губ. Після звільнення виїхав до Санкт-Петербурга, де у 1908—1913 рр. отримував освіту на природничому факультеті Психоневрологічного інституту. Водночас із навчанням (з 1910) працював в Олександрівському училищі для глухонімих (тепер м. Запоріжжя). Під час Першої світової війни перебував на фронті (у 1914—1917 служив у Кавказькій діючій армії); брав участь у військових експедиціях до Туреччини, Персії та Афганістану. У 1917 р. повернувся до викладання в Олександрівському училищі. У 1919—1920 рр. — завідувач міського відділу народної освіти в м. Умані; там же заснував школу для глухонімих дітей. З 1920 р. — викладач сурдопедагогіки на лікарсько-педагогічному відділенні факультету соціального виховання Київського інституту народної освіти. З 1923 р. — викладач дефектології Харківського інституту народної освіти (з 1926 — його професор). З 1930 р. — директор Науково-дослідного інституту педагогіки в м. Харкові. У 1933 р. заарештований за звинуваченням у «буржуазному націоналізмі». Того ж року звільнений, перейшов працювати завідувачем відділу експериментальної психофізіології та клінікою для сліпоглухонімих Українського інституту експериментальної медицини; водночас — професор кафедри дефективного дитинства Харківського медичного інституту. У 1936 р. винайшов машину для читання тексту сліпими (на основі застосування фотоелемента й переводу електричних коливань у тактильні сигнали). У 1937 р. заарештований вдруге; перебував в ув’язненні до 1939 р., після звільнення виїхав до Москви, був директором школи для глухих при Науково-дослідному інституті спеціальних шкіл; пізніше очолював відділ сурдопедагогіки цього ж інституту. Під час Великої Вітчизняної війни перебував в евакуації в м. Пензі, пізніше — в м. Новосибірську, працював консультантом обласного відділу народної освіти й завідувачем навчальної частини школи для глухих. У 1944 р. повернувся до Москви, став співробітником Інституту дефектології Академії педагогічних наук РРФСР (з 1950 — науковий співробітник лабораторії з вивчення та виховання сліпоглухонімих дітей). Розробив конструкцію кількох приладів для спілкування зі сліпоглухонімими (дактилятор, мобільйограф, неоновий фотоскоп). Нагороджений золотою медаллю ВДНГ СРСР (1960), Державною премією СРСР (1980, посмертно).

Наукові праці: «Брайлівський екран. Про використання абетки Брайля для навчання глухих та глухонімих» (1941), «Про новий спосіб читання сліпими» (1946), «Формування особистості за відсутності зорових та слухових сприйнять» (1948), «Кілька зауважень про сліпоглухонімих» (1954), «Буквар для індивідуального навчання дорослих глухонімих» (1956), «Засвоєння сліпоглухонімою дитиною граматичної будови словесної мови» (1959) та ін.