Анатолій Александров

XX ст. → СРСР → Наука і техніка

Александров Анатолій Петрович (13.02.1903, м. Тараща Київської обл. — 03.02.1994, м. Москва, РФ) — фізик, фахівець із атомної фізики й енергетики.

Александров Анатолій Петрович народився в родині мирового судді. Навчався в 1-му Київському реальному училищі, з 1916 р. — у фізико-хімічному гуртку середніх шкіл м. Києва. Разом з іншими членами гуртка організував при ньому електротехнічну групу.

Після закінчення училища вступив до Київського університету. Працював у Київському рентгенівському (медичному) інституті в рентгенофізичному відділі. У 1930 р. закінчив університет. Працював учителем у київських школах. У 1929 р. розпочав наукову діяльність. Експериментальні праці Александрова та інших працівників відділу (ним керував професор В. К. Роше) зацікавили А. Йоффе, і в 1930 р. молодих учених запросили до роботи у Ленінградський фізико-технічний інститут АН СРСР.

У 1930-х рр. на основі експериментальних досліджень механічних і електричних властивостей високополімерних сполук створив теорію релаксації в полімерах, яка тепер загальновизнана. Згодом Александров захистив дисертацію. У 1933 р. розробив метод отримання морозостійкої гуми із синтетичних каучуків, який широко застосовувався в авіації та артилерії. У 1935 р. А. Александров, С. Журков і П. Кобенко розробили статистичну теорію твердості, яка стала основою сучасної фізичної теорії довговічності твердих тіл.

У роки Другої світової війни Александров керував роботами із захисту кораблів від магнітних мін і торпед, разом з І. Курчатовим і В. Тучкевичем винайшов метод протимінного захисту, завдяки чому під час війни жоден корабель, споряджений цією захисною системою, не загинув від магнітних мін. У 1943 р. Александров почав працювати над створенням атомної зброї. Трохи пізніше став заступником І. Курчатова в так званій Лабораторії № 2 АН СРСР (тепер — Інститут атомної енергії ім. І. Курчатова).

У 1946—1955 рр. працював директором Інституту фізичних проблем АН СРСР — на цю посаду був призначений замість опального С. П. Капіци. У 1955 р. став заступником директора Інституту атомної енергії, в 1960 р., після смерті Курчатова, — директором. З ініціативи Александрова та за його участі розроблено та побудовано суднові енергетичні установки для атомних криголамів «Ленін», «Арктика», «Сибір». Він — ініціатор розробки найбільшого в СРСР пристрою для зрідження гелію, канальних реакторів великої потужності (РБМК,

У 1953 р. Александрова обрали дійсним членом АН СРСР, у 1975 р. — президентом Академії наук СРСР (на цій посаді він перебував 11 років — до 1986 р.). Великою трагедією стала для вченого аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Він розцінив її як особисту, загальнонаціональну і планетарну, «від цього часу моє життя закінчилося — і творче також».

Учений — лауреат Сталінської (1942, 1949, 1951, 1953) і Ленінської (1959) премій, тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1960 і 1973). Нагороджений Золотою медаллю ім. М. Ломоносова АН СРСР (1978), п’ятьма орденами Леніна.