Мирон Тарнавський

XIX ст.Австро-УгорщинаВійсько

Тарнавський Мирон (29.08.1869, с. Барилів Радехівського пов., Галичина, тепер Радехівського р-ну Львівської обл. — 29.06.1938, с. Черниця Бродівського р-ну Львівської обл.) — військовий діяч, полководець, генерал-четар УГА та її головний командир (1919).

Народився у сім’ї греко-католицького священика. По закінченні німецької гімназії у Бродах і однорічного навчання в офіцерській школі у Львові отримав звання поручика на службі в австро-угорській армії. Служив у Галичині у 18-му батальйоні крайової оборони у м. Перемишль та ін. гарнізонах Галичини. У 1896 р. переведений до м. Самбір. З 1909 р. — у ранзі капітана командував сотнею у Золочівському 35-му піхотному полку.

У 1899 р. закінчив офіцерські курси у Відні. На початку Першої світової війни — на австро-російському фронті. Воював під Красним, Ярославичами, Буськом, Львовом, Городком, брав участь у довготривалих боях на річці Золота Липа. Успішні військові операції принесли йому славу хороброго командира. Нагороджений австрійськими й німецькими медалями. Знайомство зі старшинами Українських січових стрільців, довгі щирі бесіди з ними посилили орієнтацію Тарнавського на національні потреби свого народу. З січня 1916 р. він — командир вишколу Українських січових стрільців (УСС), з вересня до грудня 1917 р. — Легіону УСС. За бої 1917 р. отримав дві нагороди: Хрест Залізної корони і німецький Залізний хрест.

Під час перебування австро-угорської армії в Україні у 1918 р. займав різні посади, серед яких: командир полку, офіцер штабу корпусу, референт для українських справ при штабі 54-ї австрійської дивізії, комендант 14-тисячного табору військовополонених під Києвом, пізніше у ранзі підполковника — командир 16-го піхотного полку стрільців, з рештками якого повернувся до місця його дислокації в Кракові.

Заарештований поляками, перебував деякий час у таборі військовополонених у Домбю, невдовзі звільнений через хворобу. Обхідним шляхами — через Відень і Будапешт — дістався до Станіслава (тепер м. Івано-Франківськ). З 17 лютого 1919 р. — на службі в УГА: отримав призначення на посаду командувача фронтової групи «Схід» під Львовом, а згодом у ранзі полковника — 2-го Осадного корпусу УГА.

М. Тарнавський очолював 2-й корпус УГА у боях під Львовом і під час першого відступу в Чортківській операції; під час другого відступу — президент ЗУНР Є. Петрушевич призначив М. Тарнавського генерал-четарем і командувачем УГА. Після переходу за річку Збруч М. Тарнавський пережив дні тріумфу і трагедії об’єднаних українських армій: похід на Київ і його здобуття (31.08.1919), відступ, пошесть тифу… Коли УГА стала небоєздатною, М. Тарнавський вислав, з власної ініціативи, делегатів для переговорів з Добровольчою армією генерала А. Денікіна про перемир’я, за що президент ЗУНР усунув його з посади головнокомандувача і віддав під суд польового трибуналу, який виправдав М. Тарнавського.

Востаннє М. Тарнавський виконував обов’язки очільника УГА під час хвороби його наступника генерала Осипа Микитки. Коли УГА у 1920 р. на короткий час опинилась у складі Червоної армії, Тарнавський переховувався від масових арештів, методично здійснюваних Надзвичайною Комісією (рос. — ЧК) у Балті та Києві, звідки, після приходу польської армії, зміг переїхати до Галичини. У квітні 1920 р. дві бригади УГА, які воювали на боці армії УНР, були роззброєні поляками (трохи згодом така ж доля чекала й третю бригаду); Мирон Тарнавський потрапив до рук польської поліції. Вивезений поляками до концтабору полонених під Гданськом, перебував там до кінця 1920 р. По звільненні повернувся до Галичини і жив у с. Черниця на Бродівщині. Підтримував постійний зв’язок з ветеранськими організаціями, дбав про збереження пам’яток українських визвольних змагань 1917—1921 р., сприяв створенню військового музею при Науковому товаристві Шевченка (1936).

М. Тарнавський помер в одному з львівських шпиталів. Похований у Львові на Янівському стрілецькому цвинтарі: колишній бойовий офіцер знайшов останній свій притулок серед могил вояків УГА.

ПОСИЛАННЯ:

Історія України // Енциклопедичний довідник. — К.: Генеза, 2003. — С. 1189.