Яків Долгоруков

XVIII ст.Росія, УкраїнаДержаваСенатори

Долгору́ков Я́ків Федорович (1659—1720) — боярин, князь. Представник роду Долгорукових, який бере початок від князя Михайла Всеволодовича Чернігівського.


Під керівництвом наставника з поляків отримав найкращу, як на той час, освіту. Вільно володів латинню. У 1682 р., під час стрілецького бунту, відкрито перейшов на бік царевича Петра Олексійовича, який зробив його своїм кімнатним стольником. Царівна Софія, побоюючись його впливу на брата, відправила Долгорукова в 1687 р. послом до Франції й Іспанії, просити ці держави про допомогу в майбутній війні з Туреччиною. Посольство не мало успіху.

У 1689 р. Долгоруков одним із перших з’явився до Петра в Троїце-Сергієву лавру, за що після перемоги над Софією був призначений суддею Московського приказу. У 1695 й 1696 рр. він брав участь в обох Азовських походах, отримав звання ближнього боярина. Виїжджаючи за кордон у 1697 р., Петро I поклав на Долгорукова обов’язок охороняти південні кордони і слідкувати за Малоросією. У 1700 р. Долгорукову підпорядковувалися комісаріатська і провіантська частини. Але того ж року під час битви під Нарвою він потрапив у полон. Понад 10 років перебував у неволі, спочатку в Стокгольмі, потім у Якобштаті.

Під час подорожі на шхуні разом із 44 російськими полоненими і 20 шведами до Умео Долгоруков з товаришами обеззброїв шведів і наказав шкіперу направлятися до Ревеля, який тоді вже був російським.

Петро I призначив Долгорукова сенатором, поручив йому, як і раніше, виконувати обов’язки генерал-крігскомісара. Перебуваючи в полоні в Швеції, Долгоруков мав можливість вивчити шведські порядки і державний устрій, а тому став радником Петра, особливо під час облаштування колегіального управління. У 1717 р. Петро I наказав Долгорукову бути головою Ревізіон-колегії.

Тут Долгоруков виявив себе строгим і непідкупним контролером прибутків і видатків казни, завжди керуючись правилом, висловленим під час вирішення однієї справи в сенаті: «Царю правда — найкращий слуга. Служити — тож не картавити; картавити — тож не служити». Ім’я Долгорукова перейшло до нащадків, ставши популярним завдяки багатьом збереженим про нього розповідям, що свідчать про його виняткову чесність.

За переказами, похований на цвинтарі при Андріївській церкві.
ДЖЕРЕЛА: