Cтепан Ніс

XX ст.БолгаріяМова і література

Ніс Cтепан Данилович (псевд. — C. фон-Нос; 1829—1901) — фольклорист, етнограф, письменник.

Народився в с. Понорах Конотопського пов. Чернігівської губ. у небагатій дворянській родині козацького походження. З 1839 р. навчався в Полтавській гімназії, після її закінчення — на медичному факультеті Київського університету. Після закінчення навчання працював лікарем військового госпіталю у м. Таганрозі. 1858 р. був призначений оператором Чернігівської лікарської управи. 1863 р. налагодив зв’язки з революційно-народницькою організацією «Земля і воля», поширював українські видання, через що 1864 р. був заарештований і засланий до м. Білозерська, де перебував під наглядом поліції до 1871 р. Після відбуття заслання повернувся в Україну, працював земським лікарем у ряді міст і сіл; у 1883—1886 рр. жив у Болгарії, де також займався лікарською практикою.

Ще з студенських років збирав зразки народної творчості (пісні, приcлів’я, приказки, анекдоти, загадки), які публікував у газеті «Чернігівські губернські відомості». 1854 р. видрукував історико-етнографічні розвідки: «Cело Понори Конотопського повіту», «Історичні нотатки про осіб, що належать до прізвища Ніс». Одним з перших в українській етнографії зацікавився народною медициною («Про народну медицину південнорусів», «Ліки своєнародні з домашнього обиходу і в картинах життя»), виявляв інтерес до народної кухні («Наїдки або новаторство українське»). Видав ряд науково-популярних брошур з медичної профілактики («Про хвороби і як їм запобігти», 1874), етнографії («У всякого народа своя природа», 1888).

Опублікував у журналі «Основа» (з 1861 р.) ряд власних художніх творів («Хуртовина», «Шворин рід», «Про Конотіп»), у яких звертався переважно до історичної тематики. Подібні сюжети характерні і для творів пізнішого періоду («Людська пам’ять про старовину», «Запорожець Абиух», 1897, та ін.), надрукованих у газеті «Чернігівський листок», журналі «Київська старовина». Яскраві реалістичні картини селянського життя Чернігівщини відтворив у повісті «Данько Грабина» (опубл. посмертно).