Борис Лавреньов

XX ст.Україна, РосіяМова і література

Лавреньов Борис Андрійович (справж. — Сергєєв; 05.07.1891, м. Херсон — 07.01.1959, м. Москва, Росія) — російський радянський письменник, драматург, двічі лауреат Сталінської премії.

Народився в сім’ї педагога. Навчався в Херсонській гімназії, у 1909 р. вступив до Київського університету; у 1915 р. закінчив юридичний факультет Московського університету. Після університету пішов на фронт; у роки громадянської війни воював у Туркестані (у складі Червоної армії), командував бронепоїздом, працював у фронтовій газеті. Дебютував у літературі в 1911 р. (поезії); був близький до московської групи поетів-футуристів «Мезонін поезії». У 1924 р. дебютував у прозі (повість «Сорок перший»); піддавався критиці за «непролетарське походження» і «брак класового чуття» (був зарахований до письменників-»попутників»). Лауреат Сталінської премії (1946, 1950). Помер і похований у Москві.

Автор повістей «Вітер», «Зоряний цвіт», «Сорок перший» (усі — 1924); в останній, зокрема, намагався об’єктивно відтворити психологічний образ представника білого офіцерства, що викликало різкі відгуки офіційної критики; «Оповідання про просту річ» (1925), «Сьомий супутник» (1927), «Гравюра на дереві» (1928) присвячено, зокрема, подіям громадянської війни в Україні. Його перу належать також повість «Стратегічна помилка» (1934); романи «Крах республіки Ітль» (1925), «Синє і біле» (1933). Виступив одним із творців російської радянської драматургії — п’єси «Розлом» (1928), «Пісня про чорноморців» (1943), «За тих, хто в морі» (1945), «Голос Америки» (1950), «Лермонтов» (1952).