Михайло Тишкевич

XX ст.ПольщаДержава

Тишкевич Михайло (07.04.1857, с. Андрушівка, Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. — 03.08.1930, м. Гнєзно, Польща) — політичний та культурний діяч, граф.

Михайло Тишкевич походив зі старовинного шляхетського українсько-литовського роду. Нащадок князя Гедиміна. Володів значними маєтками на Київщині. До 17 років жив у Варшаві та Вільні. Захоплювався живописом. Віддавав перевагу історичній та жанровій тематиці. Деякий час навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Протягом 1879—1880 рр. служив у російській армії.

Українськими справами М. Тишкевич захопився під впливом історика Володимира Антоновича (вчитель Михайла Грушевського). Будучи заможною людиною, матеріально підтримував творчу українську молодь, зокрема, 1888 р. при львівській «Просвіті» заснував спеціальну премію для заохочення молодих дослідників українською тематикою. Пропагував серед української шляхти автономістичні ідеї. М. Тишкевич був засновником і активним учасником ряду товариств: католицького об’єднання, ліберально-консервативного Союзу шляхти і земельних власників та Крайової партії, Товариства прихильників миру. Виступав у російській, польській і французькій пресі в обороні українських національних інтересів. Був меценатом Українського наукового товариства у Києві, часописів «Przeglad Krajowy», «Рідний Край» та ін.

З 1909 р. у Швейцарії. Під час Першої світової війни жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик «Ukraine». Підтримував дружні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким. Доклав багато зусиль для звільнення митрополита, якого у вересні 1914 р. було інтерновано царським урядом.

У 1917 р. М. Тишкевича обрано головою об’єднання українських католиків у Києві. У 1919 р. був призначений головою надзвичайної дипломатичної місії УНР при Римському престолі. Його зусилля щодо визнання України незалежною державою Римським престолом не увінчалися успіхом. Пізніше М. Тишкевич очолював українську делегацію на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр. та дипломатичну місію УНР у Франції. М. Тишкевич написав і подав голові Паризької мирної конференції 13 дипломатичних нот з пропозиціями визнати самостійність України, з протестом проти військових дій Добровольчої армії А. Денікіна, щодо східного питання.

Після 1920 року відійшов від політичної діяльності. Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру.

ПОСИЛАННЯ: Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — Київ: «КИТ», 2007. — С. 239.