Віктор Чукарін

XX ст.СРСРСпортОлімпійський чемпіон, Художня гімнастика

Віктор Чукарін (1921, м. Маріуполь — 1984, м. Львів) — український гімнаст, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР (1972), доцент (1963), завідувач кафедри гімнастики Львівського інституту фізичної культури (з 1971), кавалер ордена Леніна (1957). Абсолютний чемпіон Олімпійських ігор (1952, 1956), світу (1954), СРСР (1949—1951, 1953, 1955); чемпіон Олімпійських ігор (5 разів в 1952, 1956, всього 11 олімпійських нагород), світу (1954), СРСР (13 разів в 1948—56) в окремих видах.

Розповідають, що коли голові Верховної Ради України Іванові Плющеві показали могилу В. Чукаріна на Личаківському цвинтарі, він не повірив своїм очам: «А що, він тут похований?» Чукарін був кумиром радянських підлітків не лише у Львові. В усій країні Рад хлопчаки із захопленням розповідали про людину, яка легко підтягається на перекладині однією рукою.

Віктор народився 9 листопада 1921 р. у селі Красноармійське поблизу Маріуполя. Невдовзі Чукаріни переїхали до Маріуполя. Віктор захопився гімнастикою ще в дитячому віці, коли разом із друзями встановив у своєму дворі перекладину з поржавілих труб. 1937 року родина Чукаріних пережила трагедію: Чукаріна-старшого репресували за лист до румунських родичів, у якому він просив допомогти продуктами. Син «ворога народу» якимось дивом усе ж закінчив Київський технікум фізичної культури 22 червня 1941 р. — і його відразу мобілізували.

Оскільки Червона Армія відступала в цілковитому хаосі, воювати довелося недовго. Полонений біля Полтави у складі розгромлених залишків армії генерала Кривоноса, В. Чукарін спочатку потрапив у концентраційний табір, але невдовзі його забрала до себе німецька селянська родина з Донбостона на кордоні з Голландією (в перші місяці війни полонених було стільки, що фашисти навіть відпускали їх на прохання родичів. Можна сказати, юнакові пощастило: цінуючи свого тямущого батрака, який до того ж блискавично опанував німецьку мову, та зауваживши потяг хлопця до гімнастики, не перешкоджали тренуватися. Напередодні свого краху нацисти зібрали у фермерських господарствах військовополонених першої хвилі та завантажили їх на баржу з наміром потопити. І хто знає, чи почув би хтось ім’я Чукаріна, якби британський катер випадково не перетнув шлях злощасній баржі.

Повернувшись додому, В. Чукарін був сповнений оптимістичних надій продовжити тренування. І ось у вересневі дні 1946 р. він приїхав до Львова вступати до місцевого Інституту фізичної культури.

Напередодні Другої світової війни польська влада збудувала у Львові суперсучасне стрільбище для чемпіонату світу зі стрільби. Чемпіонат не відбувся, а от стрільбище збереглося. Крім того, у Львові діяв чудово облаштований відкритий басейн (для порівняння: у Москві тієї доби діяв лише один басейн). Тому, мабуть, не дивно, що Москва схвалила рішення про відкриття у Львові Інституту фізичної культури (1946).

В. Чукарін приїхав до Львова вже після початку навчання. Ймовірно, він прибув сюди з надією на підтримку проректора Абрама Ліпмана — екс-викладача Київського технікуму фізкультури — і не помилився. Утім, В. Чукарін приїхав не з порожніми руками, а з титулом майстра спорту, який він здобув іще під час навчання в Києві. Навчаючись, працював двірником, підробляв також вантажником й інтенсивно тренувався.

Перемагати на спортивних змаганнях у той час було водночас і складно, і просто. Складно — бо радянські спортсмени були напівголодні; навіть нормативи на перших післявоєнних змаганнях у порівнянні з 1941 р. були суттєво занижені. Просто — бо з цієї ж причини у В. Чукаріна, хоча також напівголодного (кажуть, після повернення з полону він був такий худий, що його не могла впізнати навіть рідна мама), зате вольового чоловіка, конкурентів було не так уже й багато. У 1949 р. В. Чукарін уперше став чемпіоном СРСР. Одну за одною здобуваючи найвищі нагороди Радянського Союзу, він вийшов на міжнародну арену: заслужений майстер спорту, багаторазовий чемпіон СРСР, абсолютний чемпіон Олімпійських ігор 1952 і 1956 рр. (відповідно Гельсінкі та Мельбурн, володар семи золотих, трьох срібних, однієї бронзової олімпійських нагород), чемпіон світу 1954 року. Відтак — суддя міжнародного класу, тренер олімпійської збірної СРСР 1972 р.

Ім’я славного львів’янина пропагували книги, газети, поштові марки, листівки та конверти, до Львова йому надсилали листи з усіх куточків Радянського Союзу. Проте після невдалого виступу збірної СРСР на чемпіонаті Європи 1972-го В. Чукарін потрапив у неласку. Він працював на посаді завідувача кафедри гімнастики Львівського інституту фізичної культури й уже не їздив ні до Москви, ні на міжнародні змагання. Водночас на п’єдестал пошани піднялося молодше покоління — і В. Чукаріна поступово забули. Помер він 25 серпня 1984 р., похований на головній алеї Личаківського кладовища трохи далі за могилами Івана Франка та Соломії Крушельницької. Того ж року Львівська міська рада вирішила присвоїти ім’я видатного спортсмена, першого українця, який став олімпійським чемпіоном, новопосталій вулиці на Сихові. Кажуть, що німці в Домбостоні облаштували музей В. Чукаріна ще за його життя.

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/11/10/19513/