Валентин Манкін

XX ст.СРСРСпортОлімпійський чемпіон

Манкін Валентин Григорович (19.08.1938) — український яхтсмен, триразовий олімпійський чемпіон у складі команди СРСР.

Щороку, восени, наприкінці вересня, у мене дзвонить телефон: «Здрастуй, я приїхав. Коли зустрінемося?» Нині це привітання пролунало, як їхала у відрядження. Звістка трохи здивувала того, хто питав, коли зустрінемося. Однак тривало це менше хвилини. «То коли повертаєшся?» І першого ж дня, як закінчилося відрядження, на лавочці біля під’їзду вже сидів мій друг — Валентин Манкін. Він приїхав у відпустку з Італії, де працює вже другий десяток років, і одразу ж — візити до друзів, з ким заприятелював ще в юні роки. Життя безжальне, коло близьких стає все вужчим, тим рідніші ті, хто залишився. Бо ні роки, ні відстані, ні різні умови існування — ніщо не стає перепоною на шляху справжньої дружби. Валентин Манкін знає ціну таких стосунків і прагне їх не переривати.

Цієї осени ми знову розмовляли і згадували. Хоча правильніше було б сказати: він говорив, я слухала. Бо ж за рік, що не був у Києві, в нього накопичилося багато думок, якими він волів поділитися з тими, хто його розуміє. Відкрив для себе нові істини в безмежному просторі пізнання і прагнув перевірити на співбесідниці. А істин тих щоразу стає все більше. Мені здається, що не зустрічала ще людини, здатної до такого постійного навчання, як Манкін. І водночас відкритої для кожного, хто хоче скористатися тими новими знаннями на користь його улюбленого вітрильництва.

Цьогорічна відпустка справила на Манкіна особливе враження. Були зустрічі з друзями, були, як завжди, гарячі диспути з приводу його нових відкриттів у галузі вітрильного спорту з Сергієм Машовцем, який на все життя залишається для нього Тренером. Так, саме з великої літери, бо на всіх відтинках життя слово Машовця важило і важить для Манкіна дуже багато. А ще нинішньої осені соратники юних років влаштували для Валентина свято. Леонтій Дюденко, дізнавшись про приїзд Манкіна, обдзвонив тих, з ким колись разом починали життя під вітрилами, і запропонував зустрітися на Київському морі, де мала проходити традиційна Регата пам’яті. Так столичні яхтсмени згадують тих, хто вже пішов у світ за обрій. І щороку регата стає масовішою, бо приєднуються гонщики молодших поколінь, віддаючи у такий спосіб шану тим, хто започатковував славу українського вітрильництва. На Валентина Манкіна чекали не просто зустрічі з друзями, яких давно не бачив. Для нього було заплановане місце на кермі одного з екіпажів учасників перегонів. З яким же захопленням він потім розповідав про перипетії боротьби на дистанції! Наче хлопчисько, якому вперше довірили керувати яхтою. І як пишався тим, що в останній гонці, після подолання шлюзу, вже на Дніпрі він зумів подати урок майстерності тим, у кого були кращі вітрильники, здатні розвивати більшу швидкість. Але ж його майстерність завжди грунтувалася не на якостях човна, вітрил, а на досконалому тактичному мисленні й техніці, доведеної до автоматизму. І він радів з того, що це не пішло від нього. «Може, мені й справді варто було, як пропонували, спробувати позмагатися серед професіоналів океанських перегонів?» — не очікуючи відповіді, запитував сам у себе. І по недовгій паузі відповідав: «Та все ще можливо. От піду на пенсію і спробую». «Піду на пенсію коли?» — хотілося уточнити. Бо уявити пенсіонером Манкіна, попри наближення 70-річного ювілею, просто неможливо. А він, ніби прочитавши мої думки, відповів: «Після Пекінської Олімпіади». І заходився розповідати про те, як працює з італійськими гонщиками, про те, що він для себе відкрив, побувавши на передолімпійському вітрильному тижні в Китаї. І як нові знання планує використати на практиці.

Пекінська Олімпіада… Яка ж це за ліком у його житті? Першу свою золоту медаль Валентин Манкін завоював 1968 року в Мексиці. А могло ж бути й раніш.

Хлопчиськом під диктовку тренера він записав у щоденнику: «Перемогти на всепланетних змаганнях». Початок фантастичної повісті? Ні, фантастикою він не захоплювався. Навіть романтиком себе не вважав. Отже, той запис проходив під рубрикою «плани». Тож і взявся за здійснення поставленого завдання на повному серйозі. Йшов, долаючи всі перешкоди: фізичні, психологічні… Навіть сьогодні, на відстані років, важко визначити, які з них були найскладнішими.

Фізичні? Але ще в дитинстві засвоїв з уроків батька: у житті треба міцно спиратися на ноги. Чим тільки не займався заради того — плаванням, гімнастикою, акробатикою, танцями. Здається, перепробував усі доступні київському хлопчиськові види спорту. Аж поки одного пречудового дня не увійшли в його життя вітрила. Тоді й визначив його наставник Сергій Машовець мету, дізнайся про яку хтось із знайомих, розреготався б. Сергій Машовець, сам до нестями закоханий у море, вітрила, був романтиком. Однак той романтизм не заступав практичні справи. І він день у день навчав свого підопічного, як романтику втілювати в конкретні справи. Їхній шлях не був гладеньким. Досить було на ньому перешкод, вистачало образ, несправедливості. Але жодного разу не схибили тренер і учень, не зійшли з визначеного напряму.

Перед Римською Олімпіадою один з кращих на той час яхтсменів країни Валентин Манкін у чесній спортивній боротьбі завоював право стартувати на олімпійській регаті. Однак тренерська рада віддала перевагу таллінцю Олександру Чучелову і тим самим вибудувала перед Манкіним перший психологічний бар’єр. По той бік залишився кумир молодого киянина непереможний Пауль Ельвстрем, який уперше став олімпійським чемпіоном у 18 років і саме в тому класі човнів, який опановував Манкін. Як мріяв зійтися з легендою вітрильного спорту на одній дистанції і перевершити його! Доля сказала: зась! А він не змирився з її вироком. Чотири наступні роки збирав нагороди на дистанціях у своїй країні та за її межами. Про нього вже з повагою говорили у світі спорту. Він ішов уперед, зносячи штучні перепони, які продовжували ставити перед ним. Звідкіля бралися протидії? Складників вистачало. Не всім подобалося, що в середовищі більш ніж посередніх гонщиків раптом з’явився збурювач спокою. Він не посилався на відсутність сучасної матеріальної частини, а власними руками доводив човен і вітрила до такої кондиції, що його яхта не поступалася найновітнішим виробам славетних світових фірм.

У збірній Союзу у багатьох були приблизно рівні можливості, та лише він один наполегливою працею, помноженою на природний талант, вибивався із сірості. Він не був дипломатом, за що йому теж перепадало від тих, хто правив бал за лаштунками спорту. Та й те, що не хотів залишати Україну, на всі заманливі пропозиції відповідав: «Я — киянин і назавжди залишуся ним», — теж не додавало йому балів на бюрократичній рахівниці спорту.

В 1963 році Манкін одержав персональне запрошення взяти участь у передолімпійському місяці в Японії. Саме там, у малесенькому містечку Камакура він і зустрівся з Паулем Ельвстремом. Місяць видався тихим, штильовим. Ледве вдалося провести три гонки. Кращими виявилися господарі дистанції — японці. Четвертим — Ельвстрем, п’ятим — Манкін. Здавалося, до заповітної мрії — зустрітися віч-на-віч з легендарним данцем, який на той час володів уже трьома золотими медалями Олімпійських ігор, залишилося півкроку. Просто дочекатися старту олімпійської регати, адже він уже був беззаперечним лідером вітчизняного вітрильного спорту. Та знову — перешкода, аж ніяк тепер не очікувана. Знову тренерська рада віддає перевагу Чучелову, мовляв, у його активі вже є олімпійське «срібло». Вкрадено другу Олімпіаду. Щоправда, до Японії Манкін поїхав, але як запасний. Радянська команда не зажила слави в 1964-му.

Далі — ніби все спочатку. Знову торувати шлях до олімпійської команди. Другий у чемпіонаті Європи, другий в останньому перед Іграми чемпіонаті світу. Конкуренція в класі «Фін» надзвичайно висока. На старті завжди шикується величезна флотилія. В тому «срібному» чемпіонаті світу 126 гонщиків з 24 країн претендовали на успіх.

Досить представницькою виявилася і передолімпійська регата в Акапулько. І знову нестаріючий Пауль Ельвстрем давав уроки майстерності, подолавши змагання краще за всіх. Штильова погода, складні умови акваторії з непередбачуваними напрямками течій, палаюче сонце — усе це створювало додаткові ускладнення, які тепер належало проаналізувати, аби зробити правильні висновки. Перший — схуднути. Маленький «Фін» за тихого вітру зреагує зниженням швидкості на кожен зайвий кілограм ваги спортсмена. І Магкін відмовляв собі у солодкощах і морозиві, які так полюбляв з дитинства, рахував калорії і працював. Працював як навіжений.

Нарешті настав той день, коли Валентин манкін став на старт своєї першої олімпійської гонки. У тридцять років! Гірко і радісно. Гірко від того, що ця Олімпіада могла б бути вже третьою в його спортивній біографії. Радісно, що все ж вона прийшла до нього. А чи він до неї…

Олімпійська регата в ті роки проходила за класичною схемою. У класі «Фін» всі виступають на човнах, які дістаються за жеребом. Отож треба встигнути до початку боротьби підігнати яхту під себе, бодай познайомитися з її характеристиками, бо на вивчення часу немає. Сім перегонів, з яких шість кращих ідуть до заліку.

Перший день змусив похвилюватися. Замість очікуваного штилю мало не шторм. Оце треба було рік голодувати? І все ж вечеряти не пішов, вирішив тримати вагу. У стартовій гонці фінішував третім. Наступного дня, коли вітер ще посилився, — п’ятим. А потім прийшли очікувані два бали. І хоча завжди полюбляв свіжий вітер, зрадів з тихого. Бо ж готувався саме до нього. Фінішував першим із значною перевагою над суперниками. Четверта гонка мала стати вирішальною у визначенні кола претендентів на медалі. Манкін знову прийшов першим, щоправда, ледь-ледь випередивши чи не головного конкурента австрійця Хуберта Раудашля.

У традиційний день відпочинку вирушив у гори. І хоча звідти не було видно моря, воно стояло перед внутрішнім зором. І в голові крутилася обчислювальна машинка. Порівнювала, аналізувала, прораховувала варіанти. Звісно, найвигідніший — перемагати у тих перегонах, що залишилися. Але ж кращу суму можна набрати і тоді, коли не фінішуєш щодня першим. Тут уже важить, якими прийдуть суперники. Ось і лічи варіанти.

Знову два бали. Слабкий вітер виснажував, доводилося весь час сидіти навпочіпки, амортизуючи кожен рух. Манкін ішов першим, Раудашль — другим. Перед останнім поворотом австрієць обирає явно невигідний курс. Розуміючи це, Валентин все ж повертає туди ж, аби контролювати конкурента, щоб той не фінішував перед ним. Так і ганялися один за одним, поки їх не обійшов швед Аккерсон, утім, не суперник для них. Манкін фінішував другим, Раудашль — четвертим, і тепер їх розділяло 20 очок. Навіть коли цей показник скоротиться навпіл, все одно шанси киянина на перемогу реальніші. Отож і надалі контролювати Хуберта — з таким настроєм вийшов на дистанцію передостаннього дня. І знову вони удвох малювали на морі карколомні візерунки, не відпускаючи однин одного. Раудашль тікав від поразки, Манкін ішов до перемоги. Як і напередодні, киянин фінішував другим, австрієць четвертим, і це означало загальну перемогу Манкіна. В заключну гонку можна було і не йти, його вже ніхто не наздожене! Але він вийшов на — старт своєї останньої гонки 1968 року. Вийшов ужде в ранзі чемпіона. 21 жовтня йому вдавалося все. Його «Фінн» літав над хвилями, і тільки дельфіни супроводжували яхту, наче почесний ескорт. Суперників не було видно. Так у супроводі дельфінів і закінчив цю найдивовижнішу гонку. Золота медаль киянина Валентина Манкіна була єдиною нагородою в команді радянських яхтсменів.

Манкін не почив на лаврах. Адже йому треба було здобути всепланетарну перемогу. І він працював. 30 років — уже не хлопчик. А «Фін» вважався молодіжним класом. То чи не час розпрощатися з ним? І тут до олімпійської родини вводять два нових класи — «Темпест» і «Солінг». Манкін обирає «Темпест», ближчий до його уподобань човен. Щоправда, вже не одиночка — хоча й легка, але ж кильова двійка. Починаються пошуки напарника. Кожний новий сезон Манкін розпочинав із новим шкотовим. Все хотів знайти своє друге «я». А коли надійшов останній, передолімпійський рік, запросив до екіпажу ровесника, давнього суперника ще з юних років киянина Віталія Дирдиру. Разом вони й зійшли на вищу сходинку олімпійського п’єдесталу в балтійському Кілі. Олімпіада-1972 залишилася позаду. А потім — знову пошуки. Манкін готувався до Ігор-1976. І волів бачити біля себе нову людину. Хай клас лишається тим самим — «Темпест», а от екіпаж… Цього разу взяв собі в напарники юного київського хлопчину Владислава Акименка. За чотири роки навчив його головного — самовідданій праці. Вони стали чемпіонами Європи, світу. Однак перемогти на Олімпійських іграх їм не судилося. Вдруге «Темпест» не став золотим. З Канади поїхали із срібними медалями.

І знову крутий поворот долі. Манкін відпускає свого шкотового у вільне плавання, а сам розпочинає нову сторінку своєї біографії. Школа Манкіна не минулася для Акименка даремно. Він став кращим шкотовим збірної команди Радянського Союзу, а закінчивши гоночну кар’єру, побудував «берегову» теж на олімпійському рівні. Був головним тренером збірної Росії, згодом вдався до науки, і теж успішно.

А Манкін почав оволодівати новим класом — «Зірковим». Ветеран олімпійської програми» «Зірковий» був вилучений з неї, однак знову повернувся, бо не перелічити було його прихильників, тих, хто звеличував себе на цій яхті. Саме його вірні адепти й повернули «Зірковому» олімпійський статус.

Тепер Манкін шукав нову техніку, нову тактику для найстарішого олімпійського класу. Того класу, в якому в Римі першу золоту медаль для країни завоювали Тимір Пінегін з Федором Шутковим. Відтоді не було успіхів на «Зірковому». І от Валентин Манкін знову кидає виклик конкурентам, самій долі. Знову, вже в сорок, планує повести бій за титул всепланетарного чемпіона. Змінював шкотових, працював, працював… У Таллінні на олімпійській дистанції, як і 1968-го, зійшовся з Раудашлем. І знову здолав австрійця і решту суперників, виборовши третю золоту олімпійську медаль. Тодішній президент Міжнародної вітрильної спілки Беппе Кроче назвав Манкіна легендою світового вітрильного спорту. Три золоті медалі в трьох різних класах яхт — такого ще не було в історії олімпійського вітрильництва.

Валентин Манкін не планував іти з дистанції. Корективи внесла політика. Коли стало зрозумілим, що Олімпійські ігри 1984 року Радянський Союз бойкотуватиме, Манкін пішов так би мовити з дистанції. Очолив збірну команду СРСР. Як і на дистанції, був невтомним і того ж вимагав від спортсменів. Не всім подобалося, і його делікатно в останній рік існування СРСР «збули» в Італію. Всесоюзний Спорткомітет відправив його працювати за контрактом за кордон. Була така практика заробляти гроші начебто на потреби вітчизняного спорту.

Відтоді Манкін і виховує італійських яхтсменів. Нині він — консультант збірної команди. Його кидають з одного класу на інший — на той, де занепад. І він піднімає аутсайдерів, вважаючи, що починати все спочатку — це і означає жити повнокровно, цікаво. За успішну працю уряд Італії нагородив українського тренера державним орденом. Так, саме українського, бо Валентин Манкін залишається киянином, хоча й буває в рідному місті раз на рік, під час відпустки.

І тоді у мене лунає телефонний дзвінок: «Здрастуй! Я приїхав». І я, щоразу слухаючи своєрідний звіт за рік, дивуюся з того, як багато він встиг пізнати нового. Як знову й знову йому вдається поставити на службу вітрилам не просто суміжні, часто-густо далекі від спорту науки, якими останній рік була переповнена його голова. Все, що він вивчав замолоду, — у скарбничці знань. І його інженерний фах, адже володіє дипломом будівельника, і його вивчені самостійно метеорологія, гідрологія, науки, що дають разуміння, як формується клімат, — все, як корисні інгредієнти, лягає в теку вітрильної справи, здатної поглинати нові складники доти, доки їх кидатиме туди жадоба знань.