Костянтин Ушинський

XIX ст.РосіяКультура і освіта

Ушинський Костянтин Дмитрович (19.02.1824, м. Тула, тепер РФ — 22.12.1870, м. Одеса) — педагог, письменник, освітній діяч. У своїх педагогічних працях розглядав виховання як підготовку людини до праці й життя, а також як процес формування в неї почуття обов’язку перед народом. Обстоював принцип народності у вихованні, виходячи з того, що кожен народ мав право і повинен мати освіту рідною мовою, побудовану на національних традиціях; проголошуючи цей принцип, домагався дозволу запровадження в Україні освіти українською мовою.

Народився в дрібній дворянській сім’ї. Його батьки походили із знатних українських родів. Мати — з роду Дорошенків. Дитинство провів у родовому маєтку в с. Богданці Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. (тепер Шосткинського р-ну Сумської обл.). Навчався в одній з найкращих у Російській імперії Новгород-Сіверській гімназії. У 1844 р. закінчив юридичний факультет Московського університету. З 1846 р. він отримав посаду професора в Ярославському юридичному ліцеї; у 1849 р. звільнений з роботи за пропаганду демократичних ідей. Переїхав до Санкт-Петербурга, служив у Міністерстві внутрішніх справ. З 1852 р. співробітничав у педагогічних журналах. З 1854 р. — учитель, пізніше — інспектор сирітського інституту в м. Гатчині Санкт-Петербурзької губ. (нині — Російська Федерація). З 1859 р. — інспектор класів Смольного інституту шляхетних дівчат у Санкт-Петербурзі; водночас — редактор «Журнала Министерства народного просвещения». У 1861 р. за звинуваченням у вільнодумстві був звільнений з редакторської посади, з 1862 р. — з посади у Смольному інституті. У 1862—1867 рр. перебував за кордоном (під офіційним приводом «вивчення стану жіночої освіти в країнах Європи»); у 1867 р. повернувся до Росії. У 1870 р. переїхав до Києва. У 1871 р., під час поїздки на лікування в Крим, помер у м. Одесі; похований у Києві (біля Видубицького монастиря).

Наголошував на необхідності побудови навчання на основі врахування вікових і психологічних особливостей дитини; дав визначення принципам свідомості, наочності, систематичності та міцності засвоєння знаь; підкреслював значення повторення в навчальному процесі. Акцентував на першочерговій ролі праці в усебічному розвитку дитини, на провідному місці школи та особи вчителя у вихованні дитини. Всі ці погляди виклав, зокрема, в праці «Людина як предмет виховання» (у 2-х т., 1869). Уклав також хрестоматію з російської мови «Дитячий світ» (1861) і читанку з російської мови «Рідне слово», у яких, поряд з творами російських письменників-класиків та зразками народної творчості, вмістив численні власні дидактичні оповідання та казки («Сліпий кінь», «Торбина листоноші», «Півень та собака», «Хитрунець-кіт», «Вітер і сонце», «Два плуги», «Лисиця й козел», «Зайчикові скарги», «Охочий до казок» та ін.), де опрацював переважно фольклорні та езопівські сюжети.