Степан Томащівський

XX ст.Україна, Польща, НімеччинаДержава

Томащівський Степан (1875—1930) — історик, політичний і громадський діяч.

Народився в с. Купновичах Рудецького пов. Галичини (тепер Cамбірського р-ну Львівської обл.). 1895 р. закінчив Самбірську гімназію, 1900 р. — філософський факультету Львівського університету (зі ступенем доктора філософії). Кілька років учителював у гімназіях міст Перемишля, Бережан та Львова. У 1910—1914 рр. — викладач австрійської історії у Львівському університеті. З 1899 р. — член, у 1913—1915 рр. — урядуючий голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, редактор його «Записок» (тт. 116—124). Член Української національно-демократичної партії, Бойової управи Українських Січових Стрільців (УСС) і Загальноукраїнської культурної ради у м. Відні. У 1914—1918 рр. жив у м. Відні і містах Закарпаття. У 1918—1919 рр. — делегат Української Національної Ради ЗУНР з особливих доручень. Пізніше перебував на дипломатичній службі: у 1919 р. — радник делегації УНР та керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, у 1920 р. — представник уряду УНР у Лондоні. У 1921—1925 рр. жив у Німеччині (м. Берлін), співробітничав в Українському науковому інституті; у 1924 р. — редактор газет «Українське слово» і «Літопис політики, письменства і мистецтва». 1926 р. повернувся до Львова, викладав у гімназії, редагував журнал «Політика» (1925—1926 рр.). З 1928 р. — викладач історії України в Краківському університеті. Один із засновників Української християнської організації та Української католицької народної партії. Помер у м. Кракові.

Представник «державницької школи» в українькій історичній науці. Основними факторами історичного розвитку України вважав геополітичні чинники, зокрема боротьбу зі степовими нападниками (татарами, турками), суперництво з Польщею (протистояння Заходу і Сходу) і експансію Московської держави (протистояння Півночі і Півдня); цю ідею розвинув у праці «Українська історія: нарис I. Стародавні і середні віки» (1919). Особливу увагу приділяв історії Галичини (вважаючи Галицько-Волинське князівство найдавнішим зразком суто української національної державності). Наукові праці: «Матеріали до історії Хмельниччини» (1896); «Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.» (1898); «Київська козаччина 1855 року» (1902); «Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки» (1906); «Угорщина і Польща на початку XVIII ст.» (1908); «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914); «Світово-політичне значення Галичини», «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915); «Угорська Русь» (1916); «Бісмарк і Україна» (1924); «Десять літ українського питання в Польщі» (1929) та ін. Окремі праці присвятив історії церкви — «Церковний бік української справи» (1916); «Петро — перший уніатський митрополит» (1928); «Вступ до історії церкви в Україні» (1932); спеціальним історичним дисциплінам — «Етнографічна карта Угорської Русі» (1910); «Ще в справі українського національного кольору» (1911). Упорядкував збірники документальних джерел: «Матеріали до історії Галичини» (т. 1—3, 1889—1913), «Матеріали до історії галицько-руського шкільництва XVIII-XIX ст.» (1900); «Ватіканські матеріали з історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648—1657 рр.» (1919).