Кость Левицький

XX ст.УкраїнаДержава

Левицький Костянтин Антонович— (18.11.1859, м. Тисмениця Івано-Франківської області — 12.11.1941, м. Львів) — визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові.

Народився в родині священика. Після закінчення Станіславської гімназії (1878) навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. У 1884 р. став доктором права, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Його було обрано заступником голови «Академічного братства», він виступав співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць.

Співзасновник і секретар «Народної ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку Першої світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну українську раду, — її очолив К. Левицький.

31 жовтня 1918 р. львівська делегація Української Національної Ради під його проводом ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під його головуванням схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР.

Після поразки Української революції 1917—1921 рр. емігрував, член закордонного уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У 1924 р. повернувся в Галичину, член Українського національно-демократичного об’єднання, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, очолював Союз Українських адвокатів. Після входження Західної України в УРСР очолив Український комітет захисту і делегацію галицької громадськості до речників нової влади (1939), за що був ув’язнений на два роки. У липні 1941 р. — один з ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.

Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».