Степан Тимошенко

XX ст.УкраїнаНаука і техніка

Тимошенко Степан Прокопович (11.12.1878, с. Шпотівка Конотопського пов. Чернігівської губ., тепер Конотопського р-ну Сумської обл. — 29.05.1972, м. Вупперталь, ФРН) — Основні напрями наукової роботи: актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд. Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.

Народився в сім’ї землеміра. Навчався в Роменському реальному училищі. У 1896—1901 рр. — студент, пізніше — асистент механічної лабораторії Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. У 1903—1905 р р. працював у механічній лабораторії Санкт-Петербурзького політехнічного інституту, у 1905—1906 рр. — в Інституті прикладної механіки Геттінгенського університету (Німеччина). У 1906 р. переїхав до Києва; у 1907—1911 рр. — професор кафедри опору Київського політехнічного інституту (з 1909 р. — декан інженерно-будівельного факультету). У 1911 р. був звільнений з посади за підтримку студентських антиурядових протестів, повернувся до Санкт-Петербурга; з 1913 р. — професор Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення (того ж року обраний професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів). У 1917 р. повернувся на посаду професора Київського політехнічного інституту; брав участь в організації Української академії наук (1918). Організував і очолив першу академічну установу — Інститут технічної механіки УАН. У 1920 р. емігрував до Югославії, був обраний професором кафедри опору матеріалів Загребського політехнічного інституту. У 1922 р. переїхав до США (м. Філадельфія, пізніше — м. Іст-Піттсбург), де працював науковим консультантом компанії «Вестінгауз». З 1927 р. — професор Мічиганського університету; організатор відділу прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків. У 1936 р. переїхав до м. Пало-Альто (штат Каліфорнія), очолив кафедру механіки Стенфордського університету. З 1940 р. — дійсний член Національної Академії наук США; у 1943—1960 рр. — професор кафедри механіки Стенфордського університету. У 1958 і 1967 рр. відвідував УРСР. Обирався закордонним членом Академії наук СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1938), Італійської (1948) академій наук; відзначений різноманітними преміями та нагородами. З 1960 р. жив у м. Вупперталь (ФРН); похований у м. Пало-Альто (США).

Основні напрями наукової роботи: актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд. Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.

Лауреат найвищих американських академічних наукових нагород у галузі механіки, Лондонського королівського наукового товариства, удостоєний Міжнародної медалі ім. Ватта.

Залишив спогади — «Як я пам’ятаю» (1968). Його ім’я присвоєно лабораторії Стенфордського університету США, Інституту механіки Національної академії наук України.