Павло Дибенко

XX ст.Російська імперія, СРСРВійсько

Дибенко Павло Юхимович (28.02.1889, с. Людкове Новозибківського пов. Чернігівської губ., тепер у межах м. Новозибкове Брянської обл. — 29.07.1938, м. Москва) — радянський державний і військовий діяч, командарм 2-го рангу (1935).

Народився в селянській сім’ї. Закінчив 2-класне училище. Працював вантажником. Балтійський матрос, анархіст, у революційному русі з 1907 р. З 1911 р. служив на Балтійському флоті. У 1912 р. вступив до більшовицької партії. Один із керівників антивоєнного виступу матросів на лінкорі «Імператор Павло I» у 1915 р. Після 6-місячного ув’язнення відправлений на фронт, потім знову заарештований за антивоєнну пропаганду, звільнений Лютневою революцією 1917 р. Був членом Гельсінгфорської ради, з квітня 1917 р. — голова «Центробалту» (Центрального комітету Балтійського флоту). Брав активну участь у підготовці флоту до Жовтневого збройного повстання.

Під час Жовтневої революції командував червоними загонами в Гатчині і Червоному Селі, заарештовував генерала П. Краснова. Організатор масових убивств офіцерів Балтійського флоту, розгону Установчих зборів і розстрілу мирної демонстрації на їх підтримку. На II Всеросійському з’їзді Рад увійшов до складу Ради народних комісарів як член Комітету з військових і морських справ. До березня 1918 р. — народний комісар з морських справ Радянської Росії.

Коли в лютому 1918 р. почався німецький наступ, Дибенка на чолі загону матросів було відправлено під м. Нарва із завданням зупинити його. Місцевість обороняли війська під керівництвом колишнього генерала Парська та комісара В. Бонч-Бруєвича. Дибенко відмовився підкоритися їм, тому німці швидко розбили дибенківське військо. За іншими даними, дибенківське військо втекло, навіть не вступивши в бойове зіткнення з німцями. За цю ганьбу Дибенка відсторонили з посади наркома. Певний час перебував на Уралі. Й тільки в травні Дибенка спіймали й віддали на суд революційного трибуналу за здачу Нарви німцям. Однак віддані товариші-балтійці направили Леніну і Троцькому ультиматум: «Якщо протягом 48 годин Дибенко не буде звільнений, ми відкриємо артилерійський вогонь по Кремлю і почнемо репресії проти окремих осіб». Вожді були змушені рекомендувати Ревтрибуналу виправдати Дибенка. (Згодом цей день поразки — 23 лютого — оголошено перемогою та Днем радянської армії). Та з партії «героїчний матрос» був усе ж виключений і направлений на підпільну роботу в Україну.

З літа 1918 р. Дибенко — в Україні. У серпні 1918 р. заарештований, але в жовтні обміняний на полонених німецьких офіцерів. З листопада 1918 р. — командир полку, бригади, групи військ, дивізії. На початку 1919 р. — командувач групи військ Катеринославського напрямку, з весни 1919 р. — командувач Кримської армії і нарком з військових і морських справ Кримської радянської республіки. У 1919—1920 рр. Дибенко командував з’єднаннями під Царицином і на Кавказі. Згодом стає командиром 1-ї Задніпровської української радянської дивізії. Дивізію склали багатотисячні загони найвідоміших в Україні партизанських отаманів — Матвія Григор’єва і Нестора Махна. З 1921 р. — на командних посадах у Червоній армії.

Під загальним керівництвом М. Тухачевського, Дибенко на чолі зведеної стрілецької дивізії був одним із керівників придушення Кронштадтського повстання (1921), де він організував масову розправу над своїми недавніми товаришами по Балтфлоту. Брав також участь у нещадному придушенні селянського повстання в Тамбовській губернії.

За ці та інші «особисті заслуги» Дибенко у 1922 р. поновлений у партії, командував стрілецьким корпусом в Одесі, де оселився в особняку, самовільно ним «експроприйованому».

У 1925 р. півроку навчався в Берліні. Німецькі викладачі так беззастережно атестували його: «Найперше відомий своїми нещадними грабунками. З військової точки зору — абсолютний нуль, але з політичної — вважається особливо надійним».

У 1928—1938 рр. — командувач військами Середньоазійського, Приволзького, Сибірського та Ленінградського військових округів. Член Революційної Військової Ради СРСР, член ЦВК СРСР. Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора (1921, 1923, 1931). У 1937 р. обраний депутатом Верховної Ради 1-го скликання.

У 1936—1938 рр. під керівництвом Дибенка і начальника Ленінградського Управління НКВС Л. Заковського пройшли т. зв. чистки серед керівного складу Ленінградського військового округу. Дибенко також особисто причетний до масових репресій в армії, брав участь у судовому процесі над групою колишніх радянських воєначальників вищого рангу — на чолі з маршалом

М. Тухачевським і командармами 1-го рангу І. Уборевичем та Й. Якіром (усіх розстріляно в червні 1937).

На початку січня 1938 р. Дибенка звільнили з Червоної армії і призначили наркомом лісової промисловості. 26 лютого 1938 р. заарештований у

м. Свердловськ. На слідстві був підданий особливо жорстоким тортурам і побиттю. Під тиском таких «аргументів» визнав себе винним в участі в антирадянській і троцькістській діяльності, а ще — у військово-фашистський змові. Також Дибенка звинуватили у зв’язках з Тухачевським, якого він незадовго до цього відправив на розстріл. 29 липня 1938 р. засуджений до смертної кари. Був розстріляний у день винесення вироку на Бутовському полігоні. Реабілітований у 1956 р.

Автор книг: «В недрах царского флота» (1919), «Мятежники» (1923), «Октябрь на Балтике» (1934), «Из недр царского флота к Великому Октябрю» (1958), «Революционные балтийцы» (1959).

ПОСИЛАННЯ: Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 379; Енциклопедія сучасної України. — Т. 7. — К., 2007. — С. 566.