Павло Долгоруков

XX ст.Росія, УкраїнаДержаваРід

Долгоруков Павло Дмитрович (01.05.1866, м. Царське Село Санкт-Петербурзької губ., тепер м. Пушкін Ленінградської обл., РФ — 09−10.06.1927, м. Москва, РФ; за ін. даними — м. Харків) — державний і політичний діяч.

Нащадок князівської родини Долгорукових (за офіційним родоводом — нащадків чернігівського князя Михайла Всеволодовича, XIII ст.). Брат князя Петра Долгорукова. Навчався в Першій Московській гімназії. У 1890 р. закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету. У 1893—1903 рр. — московський повітовий предводитель дворянства. З 1899 р. (разом із братом) брав участь у ліберальному земському гуртку «Бесіда»; з 1904 р. — один із засновників ліберального «Союзу визволення», голова його першого з’їзду.

У 1905 р. позбавлений дворянського звання за опозиційну політичну діяльність; того ж року виступив одним із засновників Конституційно-демократичної партії, у 1905—1907 рр. очолював її Центральний комітет. З 1907 р. — депутат 2-ї Державної думи Російської імперії (голова кадетської фракції); був звинувачений політичними опонентами в підготовці державного перевороту (з планом захоплення імператорського престолу), у сприянні революційній пропаганді у Рузькому повіті Московської губ. у 1905 р., у протидії отриманню російським урядом позики від французьких банків у 1906 р. тощо.

У 1909—1914 рр. — лідер пацифістської організації «Товариство миру» у Москві. З 1917 р. виконував обов’язки голови ЦК Конституційно-демократичної партії в Москві; був обраний членом Установчих зборів. Послідовно виступав проти політики більшовиків; у листопаді 1917 р. заарештований і до лютого 1918 р. перебував в ув’язненні у Петропавловській фортеці (м. Санкт-Петербург). Після звільнення перебував на нелегальному становищі, був одним із засновників і заступником голови ліберальної антибільшовицької організації «Національний центр».

Восени 1918 р. переїхав до м. Новоросійськ, де працював у Відомчому агентстві (ОСВАГ) під керівництвом уряду А. Денікіна; згодом перебрався до Криму, звідки у 1920 р. емігрував. На еімграції жив у Стамбулі, Белграді, Парижі, Варшаві. У 1924 р., під час спроби нелегального переходу польсько-радянського кордону, був затриманий і висланий назад до Польщі. У червні 1926 р. конспіративно перейшов румунсько-радянський кордон; близько 40 днів перебував у м. Харків, намагаючися налагодити зв’язки між політичною еміграцією та її прибічниками в СРСР. 13 липня 1926 р. по дорозі з Харкова до Москви затриманий на залізничній станції і відправлений під конвоєм до Харківської в’язниці ОДПУ УСРР, де пробув близько 11 місяців. У ніч з 9 на 10 червня 1927 р. розстріляний за постановою ОДПУ (згідно з офіційним звинуваченням — за спробу організації «контрреволюційних, монархічних і шпигунських груп для підготовки іноземної інтервенції»).

ДЖЕРЕЛА: